Працювати головою

7

У школі я проводив літо, заробляючи. Поки інші їздили по морях (небагато) або сурмили за три зміни в піонертаборах (більшість) я займався різними некваліфікованою працею, і немає сенсу писати про нього у всяких флешмоби «мої перші сто робіт».

Поділитися:

У школі я проводив літо, заробляючи. Поки інші їздили по морях (небагато) або сурмили за три зміни в піонертаборах (більшість) я займався різними некваліфікованою працею, і немає сенсу писати про нього у всяких флешмоби «мої перші сто робіт».

Ці заняття, по типу цегельного заводу або кидання зерна на току, на все майбутнє життя поселили в мені стійку і незнищенну ненависть до тупого важкої фізичної праці за копійки, пекельному рабської праці на знос і без просвіту. Вже тоді я вирішив, що я так жити не буду. І я доклав усіх зусиль, щоб було по-іншому, і стало по-іншому.

Батьки були не дуже задоволені мною, частенько поговарівая, що я не пристосований до життя і навряд чи чогось досягну. У нашому бердичівському розумінні бути пристосованим до життя – це вторгувати на присадибній врожаї більше, ніж сусіди, відремонтувати поодинці будинок без будматеріалів, або зібрати мопед «Верховина» з металобрухту. Саме це були заняття для ділових, перспективних місцевих хлопців (одного або двох на все місто). Я в підтвердження їх слів, замість того, щоб, почавши махати кайлом в школі, встряти в цей спосіб життя навічно, вирішив податися в комерцію. І ми з другом організували постачання газет в Бердичів – в промислових масштабах. Газети в Бердичеві були потрібні, але не всі, а ті, що з телепрограмою. Незадовго до цього вінницькі кооператори налагодили якусь хитру ефірну трансляцію комерційного телебачення, і від телевізорів не отлипали не тільки школярі, а й дорослі. Але як радянській людині дивитися телевізор без телепрограми? Вона була затребувана: а раптом все цікаве пропустиш? І ми стали возити з Вінниці в Бердичів газети. Пачками, на електричках. Не сильно соромлячись, ми просили за них подвійну ціну. І це було по-божому: можна було і потрійну, але вже тоді я був за моральний бізнес.

Ми відчули на собі всі принади бізнесу, з якими я потім так чи інакше стикався протягом 20 років, але вже в повному масштабі. Ми з другом дізналися, що таке рекет, вимагання, привласнення грошей, хто такі лінійна міліція, вінницька міліція, бердичівська міліція, які вінницькі бандити і в чому їх, майже нерозрізнені, відмінності від бердичівських бандитів і від міліції, що це таке, коли знають, що ти везеш гроші.

Це було в дев’яностих, і тепер, читаючи раз на місяць про те, як люди з автоматами обчистили черговий автобус човників, які їдуть в Одесу, я відчуваю дежавю, при тому, що дев’яності закінчилися півтора десятиліття тому. Проте, не дивлячись на те, що майже відразу цей бізнес перетворився в суцільне затяжне пригода на наші дупи, ми з другом чомусь не кидали: життя та робота, яку ми спостерігали навколо себе, лякали сильніше рекетирів. Ми хотіли вирватися, і ми вирвалися: через якийсь час я поїхав до Дніпропетровська, і з тих пір вважав за краще не працювати руками. За винятком випадків, коли така робота обіцяла ну дуже гарний прибуток. Це – виняток, що скасовує головне правило життя: працювати головою і заробляти якомога більше.