Гонконг – нова серія кольорових революцій?

5

Курс КНР “Одна країна – дві системи” містить внутрішній конфлікт. Адже, як ми знаємо з кінокласики, “Повинен залишитися тільки один”. Вуличні протести можна вважати випадковим виплеском народного обурення. А якщо розглядати як ланку в ланцюжку попередніх протестів і провокацій в Сіньцзяні та В’єтнамі раніше в 2014 році?

Поділитися:

Курс КНР “Одна країна – дві системи” містить внутрішній конфлікт. Адже, як ми знаємо з кінокласики, “Повинен залишитися тільки один”. Вуличні протести можна вважати випадковим виплеском народного обурення. А якщо розглядати як ланку в ланцюжку попередніх протестів і провокацій в Сіньцзяні та В’єтнамі раніше в 2014 році?

Курс КНР “Одна країна – дві системи” містить внутрішній конфлікт. Адже, як ми знаємо з кінокласики, “Повинен залишитися тільки один”. Вуличні протести можна вважати випадковим виплеском народного обурення. А якщо розглядати як ланку в ланцюжку попередніх протестів і провокацій в Сіньцзяні та В’єтнамі раніше в 2014 році?

Вуличні протести продемонстрували, що підхід «одна країна – дві системи» може бути не тільки формулою інтеграції, але і «яблуком розбрату» між адміністрацією КНР і політично активними жителями Гонконгу. Вуличні протести можна вважати випадковим виплеском народного обурення, а можна розглядати як ланку в ланцюжку попередніх протестів і провокацій в Сіньцзяні та В’єтнамі. Гонконг – лише чергова «гаряча точка» у серії масових заворушень, безпосередньо зачіпають інтереси Китаю.

Починаючи з понеділка, 6 жовтня, хвиля протестів в Гонконзі пішла на спад. Станом на вечір понеділка, в наметовому містечку в центрі Гонконгу залишаються кілька сотень людей. Інші мітингувальники залишили епіцентр протесту, але це не означає, що вони не можуть повернутися в будь-який момент. Гонконг, колишня колонія Великобританії, перейшов під юрисдикцію КНР в 1997 році як регіону зі спеціальним адміністративним статусом. Спеціальний статус – це широка автономія до 2047 року, Основний закон, право адміністрації Гонконгу контролювати економіку, поліцейські сили, користуватися власною грошовою системою, зберігати окреме представництво Гонконгу в міжнародних організаціях і т. д. В свою чергу, компетенція влади КНР – це в першу чергу зовнішня політика і оборона (Гонконг не має своєї армії).

Починаючи з 1997 року, взаємини між Китайською народною республікою та спеціальним адміністративним районом Гонконг будуються у відповідності з курсом «одна країна – дві системи». Та інакше і бути не могло – інтеграція Гонконгу до складу зажадала поступок з боку Комуністичної партії і влади КНР. Але як показує практика, формула «одна країна – дві системи» містить небезпечні протиріччя. Правляча адміністрація і Комуністична партія Китаю життєво зацікавлені у приведенні всіх адміністративних районів країни до єдиного політичного і управлінського знаменника. Інакше слідом за Гонконгом особливого адміністративного статусу забажає, приміром, Шанхай. А за ним і інші могутні економічні центри і провінції. Тому процес поступового наступу адміністрації КНР на «права та вольності» Гонконгу був неминучий.

А значить була неминучою і відповідна реакція. Саме спроба «м’якого настання» адміністрації КНР на вольності Гонконгу спровокувала хвилю масових вуличних заворушень з участю до 50 тисяч осіб (деякі джерела стверджують, що в окремі дні табір протестувальників в центрі Гонконгу збирав і більше). Протестувальники звинуватили владу Китаю в тому, що вони не дотримуються права Гонконгу і націлені на їх згортання. Передісторія ж полягає в тому, що 31 серпня 2014 року парламент КНР – Всекитайські збори народних представників – спробував змінити виборчу систему Гонконгу. Сьогодні Головний міністр адміністрації Гонконгу обирається спеціальним Комітетом з виборів у складі 800 осіб, що включає представників ділової еліти. Але адміністрація КНР просуває варіант, коли Головний міністр, а обиратися всенародним голосуванням. Начебто повна свобода виборів. Проте виборці Гонконгу зможуть вибирати тільки серед трьох кандидатур – а кожен із претендентів буде затверджуватися Пекіном. Фільтрувати ж кандидатури буде спеціальний комітет з виборів – і кожен з претендентів, перш ніж отримати офіційне висунення, має набрати більше половини голосів. Тому політично активні гонконгці сприйняли нововведення як спробу зазіхнути на права спеціального адміністративного району. Спочатку ідеологи протестів середовища гонконгських студентів через соціальні мережі закликали бойкотувати шкільні та університетські заняття, але потім кількість протестувальників почало розростатися як сніжний ком – і, як підсумок, протести виплеснулися на вулиці.

На даний момент важко однозначно сказати, чи є вуличні протести в Гонконзі технологією «кольорової революції», організованої і спрямовується ззовні. Для кращого розуміння, протести в Гонконзі варто розглядати в контексті масових заворушень, як на території самого Китаю, так і за межами КНР, але носять антикитайскую спрямованість. Гонконг – лише чергова «гаряча точка» у серії масових заворушень, безпосередньо зачіпають інтереси Китаю. Якщо говорити про протести на території КНР, то найгучніший приклад – масові мітинги уйгурів в провінції Сіньцзян («нова територія», «нова межа» на китайському) на північному заході КНР. Приклад заворушень за межами Китаю – мітинги у В’єтнамі, які практично з самого початку вилилася в погроми офісів китайських компаній і нападу на китайців [1].

Провінція Сіньцзян (уйгури називають її Східним Туркестаном) – давній головний біль для правлячої адміністрації і Комуністичної партії Китаю. Провінція за розмірами порівнянна з Іраном, та ще й багата природними копалинами, включаючи поклади нафти, газу і вугілля (у сумі – близько 30 % від загального потенціалу Китаю). Переважна етнічна група – уйгури, що говорять мовою, що має відношення до тюркської групи і сповідують іслам. З одного боку, поступово розвивається конфронтація уйгурів з хань – в результаті політики переселення ханьців в Синьцзян сьогодні на 10 мільйонів уйгурів припадає вже близько 8 мільйонів хань. З іншого ж, історія боротьби уйгурів за більшу автономію від центральної адміністрації Китаю налічує не один десяток років.

Треба сказати, Сіньцзян періодично спалахує протестами уйгурів, хіба що в різні роки можуть звучати різні ситуативні гасла. Найбільш жорстокі сутички між уйгурами і ханьцями відбулися в липні 2009 року в столиці провінції Урумчі, коли загинули близько 200 були поранені близько тисячі 700 осіб. Тоді поліція застосувала суворі заходи, щоб приборкати натовп протестувальників. А остання хвиля масових протестів припав на весну 2014 року – таке враження, що обурення уйгурів прийняли естафету з українського Майдану. Історія протестів зразка 2014 року виразно показує, що вуличні мітинги у своїх цілях використовувала чиясь невидима рука, зацікавлена довести народний гнів до точки кипіння. Невідомі організували і провели серію провокацій у той час, коли на відкритому ринку і вулицях Урумчі збиралися багатотисячні мітинги протесту. 1 березня 2014 року 10 озброєних людей ножами напали на пасажирів на залізничній станції Куньмін на південному заході Китаю – далеко від Сіньцзян-уйгурського автономного району (СУАР). Тоді в результаті різанини нападники вбили 29 і поранили 130 осіб. 26 квітня два автомобілі врізалися в натовп протестуючих на відкритому ринку в Урумчі. Перед тим, як врізатися нападники викинули у вікно гранати, в результаті 31 людина загинула, більше 90 отримали поранення. 30 квітня 2014 року невідомі підірвали бомбу на південній ж/д станції в Урумчі, відразу після вибуху група озброєних людей напала на пасажирів біля одного з виходів станції. Підсумок – 3 вбитих і 79 поранених. Серед загиблих поліція впізнала двох представників «Ісламського Руху Східного Туркестану». Тим не менш, поліція і влада не дозволили протестів скотитися в безконтрольне побоїще з масою жертв, хоча і зараз ситуація в Сіньцзяні далека від того, щоб називатися спокійною.

Що стосується масових заворушень і хвилі антикитайського насильства у В’єтнамі в травні 2014 року, то навіть на відстані відчувається, що заворушення відбулися надто організовано, щоб вважатися випадковістю. КНР і В’єтнам вже ряд років як сперечаються із-за територіальної приналежності архіпелагу Спратлі і Парасельських островів у Південно-Китайському морі. Природно, причина суперечки – не акваторія сама по собі, а нерозвідані до кінця великі запаси нафти і мінералів. На початку травня влади КНР відправили в район Парасельських островів бурову вишку «Хайян Шию-981», почала роботи за 120 миль від узбережжя В’єтнаму, але в межах територіальних вод СРВ. Далі пішла серія звинувачень – в’єтнамці звинуватили літаки ВПС Китаю в порушенні повітряного простору своєї країни, а потім обидві сторони звинуватили один одного в застосуванні водометів проти катерів і суден берегової охорони.

Практично відразу після того, як територіальний спір прорвався на перші сторінки преси і прайм-тайм телеканалів, в індустріальній зоні Вунганг, де зосереджені промислові потужності компаній з КНР, почалися вуличні заворушення під антикитайскими гаслами. Протести вкрай швидко виплеснулися погроми китайських заводів і офісів компаній, коли понад 30 тисяч в’єтнамців громили цеху і корпусу, а потім підпалили більше 100 складів. Загострення пристрастей був настільки великий, що більше 3 тисяч китайців рятувалися втечею з В’єтнаму. Правляча адміністрація Соціалістичної Республіки В’єтнам спробувала уявити заворушення, погроми і нападу на китайців в якості випадкового вибуху обурення. Але офіційна версія постійно демонструвала недомовки і нестиковки. Наприклад, поліція заявила про затримання понад 1300 осіб за провокації і підбурювання. Але якщо у заворушеннях бере участь така кількість провокаторів, значить, хтось заздалегідь їх готував, а потім координував та спрямовував? Але на це питання ні влади, ні поліція В’єтнаму так і не відповіли.

Отже, зовні вуличні мітинги в Гонконзі виглядають, як ситуативні протести проти спроб Пекіна обмежити самостійність спеціального адміністративного регіону на Коулунском півострові. Однак якщо розглядати історію протестів останнього року в комплексі, тоді Гонконг виглядає як епізод серіалу про «кольорові революції», чітко спрямованих проти нинішньої влади КНР.

[1] Докладніше див «Антикитайська «розвідка боєм» у В’єтнамі» – http://www.politcom.ru/17615.html