Шанобливий син або успішний син?

7

Нещодавно я зустрів знайомого, якого не бачив багато років. Виїхавши поступати в інститут в Київ, він більше не приїхав додому ні разу, ні на один день.

Поділитися:

Нещодавно я зустрів знайомого, якого не бачив багато років. Виїхавши поступати в інститут в Київ, він більше не приїхав додому ні разу, ні на один день.

З тих пір пройшло 20 років. 5 років навчання в інституті, потім 10 років роботи в різних компаніях по року-два в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Запоріжжі, Донецьку, Львові, Черкасах, потім – п’ять років осілого життя в тому ж Дніпропетровську, в який я приїхав до 17 років. За цей час він жодного разу не приїжджав додому, до батьків, до місця дитинства, немов би цього ніколи і не існувало.

Зустріч змусила мене згадати фразу Конфуція «Шанобливий син – це той, хто засмучує батька і матір хіба що своєю хворобою». Я подумав: що було б з нами, якби ми засмучували батьків тільки хворобою? Де б ми зараз були? Чого домоглися? Що з себе представляли? Наші батьки несуть багаж радянського світогляду, непридатного в сьогоднішньому світі. Часто вони нав’язують нам щось із того, що вже не може принести користі. Часто нав’язують відразу все з цього. Вони отримали у спадок від своїх батьків, ті-від своїх. Протягом мінімум тих радянських поколінь наших предків життя не була простою, швидше навпаки.

Згадалася мені й інша приказка: “Шанобливий син ніколи не стане успішним”. Вона про те, що для успіху нам все одно рано чи пізно доводиться робити крок всупереч волі батьків, для яких ми завжди маленькі. Що буде, якщо завжди залишатися поруч з ними, у рідному місті, будинку, слухатися всього, що вони, кажуть, вважають, радять? Є і такі люди, і я не знаю, наскільки вони успішні – я з 17 років став жити самостійно, і на цьому опіку наді мною з боку сім’ї закінчилася. Я сам приймав рішення, діяв сам і отримував результати – позитивні і негативні теж сам, на свій страх і ризик. Не думаю, що я занадто сильно шкодую про це. Швидше навпаки.

Нам з дитинства зручно, щоб за нас вирішували всі питання, проблеми, підставляли плече, справлялися з труднощами, захищали від неприємностей. На те воно і дитинство. Онако якщо це не припиняється, не припиняється і дитинство. Е знаю як ви, а я достатньо знаю 40-45 літніх людей, які так і не виросли. Це не закінчується нічим хорошим. Так, є приклади, коли діти стають успішними, як раз нікуди не рухаючись з сім’ї: Сім’я Уолтон: $152 млрд, Wal-Mart. Сім’я Кох: $89 млрд, Koch Industries. Сім’я Марс: $60 млрд, батончики Mars. Сім’я Каргілл-Макміллан: $43 млрд, Cargill Inc. Сім’я Хьорст: $35 млрд, Hearst Corp.. Сім’я Кокс: $32 млрд, Cox Media Group. Сім’я Прітцкер: $29 млрд, Hayatt. Але всі ці сім’ї знаходяться в іншій реальності, ментальності, традиції і цивілізації. Їх всесвіт не має нічого спільного зі світом, в якому росли ми. Дисципліна, освіта, виховання, сімейні традиції, ієрархія і взагалі все життя – зовсім інші.

Звичайно, у кожного з нас є знайомі з якою-небудь трудової династії: мій знайомий працює лікарем в основному тільки з-за того, що його батько і мати були докторами. Таке часто трапляється в середовищі інтелігенції – стають інженерами, вчителями та ін. тому що батьки були такими. Але для серйозних проривів потрібен самостійний шлях. За спиною кожної людини, добився чогось вражаючого, є крок за межі батьківського дому. Батькам не потрібно копіювати в нашу пам’ять весь код власного життя, хоча б тому, що програма на паскалі, якою б ідеальною вона не була в 80-х, не буде працювати на моєму айфоні. Найкраще, що можуть дати батьки – це самостійність, освіта і, головне – свободу вибору.